«Нація повинна боронити свою мову більше ніж свою територію – се певніша межа і міцніша границя, ніж фортеця або річка. Втратити рідну мову і перейняти чужу – се найгірший знак підданства, се кайдани на душу. Втратити національну мову – се смерть, се значить, що ярмо вже в’їлося глибоко.»
Томас Девіс у перекладі Лесі Українки.
Одним із виявів самобутності кожного народу, нації є мова. У відношенні до людської спільноти вона стає одночасно і засобом консолідації, і своєрідним духовно-інтелектуальним витвором. Людина може володіти кількома мовами, це залежить від її таланту, хисту, нахилів, здібностей. Але рідну мову людина повинна вивчати протягом всього життя, повинна її вдосконалювати, розвивати, збагачувати.
Захист російськомовних українців – одна з найбільш абсурдних причин, якими рф обґрунтувала свій напад.
Про те, що російська в Україні – це передусім колоніальний спадок, говорили ще у девʼяностих роках. Однак тоді такі тези здавалися суспільству надто радикальними. Зі здобуттям незалежності українці поступово позбуваються колоніальної травми. А після початку повномасштабного вторгнення бажання нарешті звільнитися від російської мови як одного із символів агресії остаточно викристалізовується. Українська стає не тільки способом спілкування, а й елементом національної безпеки.
Мова є зброєю, інакше б російські загарбники так не нищили українські книжки і не намагалися б миттєво руcифікувати систему освіти.
Для більшості українців своя держава стала цінністю, і це величезний здобуток українського сьогодення.
Виховна година відбулася під керівництвом куратора Лідії Богданівни Йосифів.
Текст: Лідія Богданівна Йосифів
